Чи потрібен людині власний досвід зла?

Для початку, визначимо, що ж таке зло? Якщо добро, примітивно кажучи, — це те, що сприяє людському життю та щастю, то зло — це те, що їм перешкоджає, шкодить людині. Питання ж моралі та етики полягає у площині існування людини серед інших людей. Ця умова кардинально ускладнює визначення добра і зла. Бо у людини, яка живе у суспільстві, життя та щастя неминуче залежить від інших людей, і це вимагає нового поняття про добро і зло.

Тож, у етичному розумінні, добро та зло можна зрозуміти лише у діях людей стосовно інших. При тому зло повинно бути таким, яке людина може свідомо практикувати, отримувати досвід і робити висновки, виходячи з нього. Ось, наприклад, у
старовинній китайській притчі розповідається про юнака, який прийшов до мудреця із проханням навчити його істині:

“- Ти вмієш брехати? - cпитав гостя мудрець.
- Звичайно не вмію! - відповів той.
- А красти вмієш?
- Не вмію.
- А вбивати?
- Теж ні.
- То йди, - вигукнув учитель, - та навчайся цьому. А як навчишся, не роби!”

У цій притчі зло уявляється як брехня, крадіжка та вбивство, але чи дійсно лише це, або якісь подібні конкретні діяння, є злом? Як писалось раніше, існування людини в суспільстві ускладнює поняття добра і зла, а тому і на це питання відповідь, очевидно — ні. Бо, само собою, людина, яка бреше, краде та вбиває, не тільки чинить зло іншій людині, але і накликає його на себе у формі відплати, болючого сумління, яке навіть може довести злодія до непотрібної самопожертви, що також є злом.

Тоді, чи є істинним добром вибачати людям їх злодіяння, чи краще було б упереджувати зло в інших, чи навіть відплачувати їм тим же? Бо відплатна мораль передбачає можливість відповіді злодію злом, симетричним ним скоєним. Злодій, який отримав здачі від жертви, вже не буде настільки сміливим у своїх злодіяннях. Таким чином, він може припинити чинити зло і нарікати себе на подальшу відплату.

Наприклад, деякі сучасні політологи ставлять під сумнів ефективності так званої тактики “умиротворення агресора” як таку, яка тільки показує агресорові готовність приймати будь-які його дії заради миру. Бо насправді це тільки наражає на небезпеку нових і нових майбутніх жертв агресора. Сьогодні ми бачимо результати даної тактики на прикладі “палестинської держави” — зони відчуження в Ізраїлі, що надало сміливості іншим ісламським радикалам у тому регіоні створити “Ісламську Державу”.

Така ж тактика стосовно сучасної Росії може стати передумовою до розгулу такого явища як “рашизм” у східній Європі. Очевидно, це зло, наявне і потенційне, є наслідком нерішучості у відплаті агресорові, що робить її, нерішучість, корінням зла. Таким чином, своєчасна відповідь тим, що вважається злом, на зло — є добром, як упередження нового, більшого зла.

Також, відповідь добром на добро є адекватною та ефективною, оскільки мотивує людей робити добро. Але якщо ми бачили приклад зла, яке стає добром, то тепер нам належить з'ясувати, чи може добро стати злом. Добрими прийнято вважати вчинки на кшталт допомоги, всепрощення, самопожертви заради іншої людини. Ми вже з'ясували, до чого веде всепрощення, тому насправді не варто вважати це безумовною чеснотою, якщо винний не заслуговує на прощення.

 Така ж допомога, коли об'єкт її реально не потребує, або коли він ніяк не відплачує помічникові, може обернутись тим, що називають “ведмежою послугою ”, або викликати згубну залежність слабшого від сильнішого чи сильніших, що веде останніх до самопожертви заради тих, хто не гідний  допомоги. Ця самопожертва, у дійсності, згубна для обох сторін.

Слабший стає залежним від допомоги, несамостійним, і у результаті залежним особисто від сильнішого, позбавляючи себе шансу на реальний успіх, що у дійсності є вкрай непродуктивним, оскільки незалежна вільна сильна людина є набагато щасливішою і продуктивнішою за раба, і її робота, її діяльність, життя, приноситимуть набагато більше користі їй самій та всьому суспільству.

Сильного ж такий тип відносин також ставить у залежну позицію, бо в разі відмови від допомоги слабший або слабші, які вже стали фактично паразитами для нього, оголосять його низькою егоїстичною людиною, а в разі продовження цих стосунків сильний буде розтрачувати свій час та сили на турботу про людину, яка ніколи не принесе йому ані реального вдоволення, ані користі. Таким чином, для людини у суспільстві добром слід вважати, як не парадоксально, захист власних інтересів, сил, ресурсів і часу. А прояви таких ірраціональних почуттів як жалість і страх образи, або нерішучість у протистоянні злодію — є зло.

У моїх описах добра і зла існує спільна риса — це повторюваність дій та поглиблення проблеми у стосунках між злодіями та жертвами. Тобто, ми бачимо, що злісна діяльність засмоктує її учасників у нескінчений шкідливий для обох сторін цикл, який зможе розірвати лише розумне втручання одного з них — частіше за всіх жертви. Ще одною спільною рисою між двома різновидами зла є згода жертви на певну модель стосунків.

Справа в тому, що і ті, хто умиротворяє агресора, і ті, хто допомагає людям, які не заслуговують на допомогу, дають злодієві свою згоду бути жертвою, яку експлуатують за допомогою сили та примусу або жалості та емоційного тиску. Отже, найбільше зло, так як воно шкідливе і для жертви, бо дозволяє себе експлуатувати, і для злодія, бо ставить його в певну залежність від жертви — це згода жертви.

Отже, тепер, коли ми визначились із визначенням зла як зі згодою жертви на підтримку кабальних відносин із злодієм і з'ясували, що ці стосунки є такими, які дуже важко розірвати, можна однозначно сказати, що досвід зла людині не потрібен. Але підтримувати взаємовигідні відносини можуть лише свідомі раціональні люди. Але наразі світ сповнений людей, зіпсованих неправильною освітою, вихованням, ірраціональними ідеями та соціальними програмами, з якими відносини такого роду, на жаль, підтримувати неможливо. Тому, не дивлячись на те, що досвід зла людині не потрібен, прожити все життя без нього в неї не вийде.